Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я із за вмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на допомогу Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. І ось роман дочитаний. Що залишив він у мені? Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди. Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, є головним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм? Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємо Айвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душі хвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. Ніхто не хотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» Айвенго пожалів іновірця. Почувши про змо ву проти Ісака, Айвенго попереджає єврея про небезпеку та допомагає вряту ватися. Можна сміливо сказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуття шляхетного християнина іновірцю були рідкістю. Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. У перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуємо розмову в замку Седрика Сакса про звитяжні подвиги Айвенго, про його лицарську доблесть. Потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, Позбавленого Спадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Нарешті, одночасно з батьком і коханою Айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. І ми цілком згодні з Ровеною, яка, нагороджуючи Айвенго за зви тягу, мовила: «Ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола! »
